Чому ми реагуємо на push-повідомлення?

Коли ми працюємо або займаємося іншою справою, що вимагає великої концентрації, нашу увагу можуть відволікати різні сторонні речі: шум, гучні розмови, музика. Але при певному вольовому зусиллі від цих чинників можна відволіктися. Набагато складніше не реагувати на різного роду повідомлення, що з’являються у нас на екрані комп’ютера або телефону. Чому так відбувається? Пояснити це можна по-різному.

Так званий феномен «вечірки з коктейлем» був описаний ще в XIX столітті, а в XX столітті докладно досліджений. Суть його полягає в наступному: коли ми спілкуємося з людиною на якомусь гучному заході, де багато музики, все навколо розмовляють, ми вміємо слухати тільки нашого співрозмовника, налаштовуватися на сприйняття його мови і не сприймати решту шуму. При цьому, якщо в дальньому кутку кімнати хтось назве наше ім’я, ми, швидше за все, ми на це зреагуємо.

Push-повідомлення зачіпають відразу кілька видів мимовільної уваги. З одного боку, це увага вимушена, яку можна активувати гучними звуками, яскравим світлом або різкими рухами. Еволюційно такі сигнали сприймаються як потенційно важливі або небезпечні для життя, тому людині властиво на них реагувати відразу. І тому, навіть в умовах високої концентрації уваги, ці закономірності вимушеної уваги все одно нас відволікають.

З іншого боку, до закономірностей мимовільної уваги відносяться речі, які безпосередньо стосуються саме нас, наших потреб і нашого професійного досвіду, – ці речі привертають увагу мимоволі. А усі звукові повідомлення так чи інакше мають відношення до нас, тому реакція на них зрозуміла: це звук нашого телефону, де висвітилася фотографія друга – такі впливи не можуть не привернути уваги.

Але іноді може досягатися такий ступінь концентрації, при якому навіть ці фактори ігноруються. Наприклад, в так званому стані хвилі – повної концентрації, коли ми зайняті тим, чим нам хочеться і нам не потрібно прикладати зусилля для зосередження. Скажімо, до людини, яка захоплена комп’ютерною грою, іноді неможливо докричатися, навіть якщо кликати її на ім’я.

Отже, коли ми бачимо повідомлення на своєму гаджеті, запускається процес, схожий з описаним вище феноменом вечірки, коли ми в загальному шумі можемо почути своє ім’я. Психологи ще в середині XX століття намагалися з’ясувати, представлено наше ім’я в системі пам’яті якимось специфічним чином або ж це якась особлива одиниця інформації, яка активна завжди і з’являється в свідомості при найменшому сигналі ззовні. Або ж у цій одиниці зберігання інформації присутній низький поріг активації за рахунок її специфічного значення.

Те ж можна сказати і про емоційно важливі слова. Один з перших дослідів з феноменом «вечірки з коктейлем» полягав у тому, що людині одночасно в  два вуха начитували два різні тексти, а випробуваний повинен був повторювати потік інформації тільки з одного джерела. І при цьому він не міг сприймати текст з другого джерела і навіть не помічав, якою мовою він звучав. Час від часу по другому каналу говорили: «Переключись на інше вухо» – на це теж ніхто не звертав уваги. Але якщо при цьому людини називали по імені, тобто говорили: «Джон Сміт, переключись на інше вухо», то випробуваний реагував на цю команду.

Якщо провести такий експеримент і по другому каналу включити, наприклад, пісню, яку випробовуваний давно знає, то на неї, швидше за все, він теж зреагує – як мінімум тому, що музика – це взагалі інший спосіб подачі звуку. Вважається, що в головному мозку вона в більшій частині матеріалізована в правій півкулі, як і різного роду лічилки, фольклор і лайки. Хворі з ураженнями мовних зон мозку можуть лаятися або співати, хоча породжувати зв’язне усне мовлення не можуть. З високою часткою ймовірності буде помічений і якийсь поетичний текст, так як ритмічна структура спрацьовує на рівні просодії, навіть якщо ми на неї не накладаємо слова. Тобто це ритм, який ми запам’ятовуємо до рівня автоматизму.

Повертаючись до push-повідомлень, варто відзначити, що ми звертаємо увагу не тільки тому, що вони пред’являють нашій увазі якісь його елементи. Це пов’язано ще і з базовою для будь-якої людини потребою в спілкуванні, яка у одних проявляється більше, у когось – менше. Те ж саме відноситься і до базової потреби в безпеці, яка у всіх виражена неоднаково. Хтось може дозволити собі не звертати уваги на дзвінок телефону, а хтось кидається на будь-який сигнал і весь час дивиться на екран мобільного: чи не дзвонив хто, чи не надійшло нове повідомлення. Так що потреба в спілкуванні і тривожність грають тут досить велику роль.

Якщо людина зайнята нудною справою, його увага відволікається вимушено, ніхто не може довго утримувати її довільно. Ще в XIX столітті класики помітили, що період довільної уваги, підтримуваної за рахунок вольового зусилля, дуже нетривалий. Потім увага стає післядовільною, і зусилля прикладати не потрібно: активність нас затягує, ми знаходимо в ній якийсь додатковий інтерес. В іншому випадку ми відволікаємося. Не можуть відволіктися, навіть якщо дуже хочуть, тільки люди з локальними ураженнями головного мозку, або немовлята 2-4 місяців, коли мозкові механізми уваги у них тільки дозрівають.

Дорослі люди, якщо не можуть утримувати на чомусь увагу, або змушують себе продовжувати робити це, залучаючи, можливо, для цього спеціальні культурні засоби, або ні – і тоді відволікаються. Це цілком природно. Неприродно швидше тривале підтримання довільної уваги, хоча іноді це виявляється абсолютно необхідним.

Facebook коментарі
Сподобався матеріал?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *